В’ячеслав Теркулов (м. Горлівка, Україна)
Про дослідження зарубіжного українства
Повідомлення, що пропонується для обговорення, є лише заявкою на фронтальне та глибоке дослідження сучасного стану українства за кордоном. Як відомо, на 2004 рік за межами України мешкало за різними підрахунками від 15 [1] до 50 [2] мільйонів українців. Особливої уваги заслуговує найбільша українська діаспора, з тих що існують в світі, – українці Росії. Вона нараховує за офіційними даними приблизно 2,5 мільйони осіб, що вважають себе українцями. Однак ці дані не є точними. Велика кількість українців або відносять себе до особливих етнічних груп, наприклад, до козаків на Кубані, або, з тих або інших причин, воліють віднести себе до росіян.
Однією з цих причин є те, що Україна не проводить повноцінної роботи з російським українством. Ми в межах розробки теми «Польові дослідження лексико-семантичних процесів у мовленні носіїв російської та української мов на територіях пізнього заселення», яка виконується науковою групою Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (під моїм керівництвом) спільно з науковою групою Волгоградського державного університету (керівник – проф. Н.О. Тупікова), відвідали українські села Волгоградської області і визначили, що вони знаходяться поза межами інтересів наших державних організацій, які повинні опікуватися підтримкою діаспори. В цих селах нема бібліотек української книги, туди не приходить українська періодика, туди не приїздять українські творчі колективи, письменники, науковці тощо. І це стає причиною, по-перше, втрати авторитету України як політико-культурного утворення серед своїх закордонних співвітчизників, а по-друге, жахливої та швидкої асиміляції українців з автохтонним населенням країн, в яких вони мешкають, в першу чергу – Росії. Нажаль, Україна більше чекає допомоги для себе, ніж допомагає іноземним українцям. Заради справедливості відзначу, що в нас є «Національна програма роботи з закордонними українцями на період до 2010 року». Але вона, як показало моє спілкування з російськими українцями, малоефективна. В нас, навить, нема державної інституції, яка б переймалася роботою з діаспорою. Про це, до речі, говорив і Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Дмитро Павличко у Верховній Раді України на парламентських слуханнях з питань співпраці із закордонними українцями. Він відзначав, що «у структурі Кабінету Міністрів треба створити інституцію, яка займалась би виключно справами української діаспори (міністерство або комітет – як в інших країнах світу). Це дасть змогу зосередити зусилля держави на виконанні Національної програми роботи з закордонними українцями в одному відомстві, підвищить політичний, фаховий та методичний рівень виконання завдань, які стоять перед Україною щодо підняття рівня роботи з діаспорою та громадянами України, що працюють за кордоном» [3].
Нам відомі місця компактного розселення українців в Росії – вони живуть здебільшого в Москві, Санкт-Петербурзі, в районах Курська, Воронежу, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостоку, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбургу до Тихого океану, в Закаспійській області, в Приморській Краю над рікою Уссурі, в Амурській області («Зелений Клин»). Однак точних відомостей в нас нема. Таким чином, актуальною зараз є проблема відсутності точної інформації про локацію розселення українців за межами України, в першу чергу, в Російській Федерації, про сучасний стан їхньої мовної та культурної самоідентифікації, мовної компетенції, збереження національно-культурних традицій, історії проживання за кордоном. В нас нема лінгво-етнічної карти українських населених пунктів, нема карти українських діалектів Росії. Останньою картою, на якій такі говори були відмічені, є, за нашими відомостями, «Досвід діалектологічної карти російської мови в Європі з додатком нарису російської діалектології» [4], виданий ще у 1915 році. Згадка про українські діалекти (малоросійські, за термінологією авторів карти) там була можливою лише тому, що вони не відокремлювалися від «великоруського» мовного членування. Дуже дивним є те, що україністика не поставила ще перед собою завдання створення такої карти. Але ж саме встановлення реєстру українських говорів Росії дозволить, по-перше, встановити географічні напрямки допомоги метрополії (тобто України) своїм діаспорам, а по-друге, дасть можливість встановити поле дослідження особливостей формування, існування та розвитку українських говірок, українського етносу в Росії.
В нас нема також повноцінних комплексних лінгвістичних, історичних, етнографічних описів сучасного стану закордонного українства. Нам потрібна загальнодержавна програма, метою якої і був би саме опис історії формування закордонного українства, який включав би до себе демографічний нарис, території його розселення, особливостей сучасного лінгвістичного, культурного, етнографічного стану
Для реалізації програми необхідним є створення Асоціації дослідників сучасного національно-культурного стану українства за кордоном, в яку повинні увійти провідні вчені, в першу чергу, України та Росії. Є попередня домовленість про входження такої Асоціації науковців Львівського національного університету ім. І. Франка, Донецького національного університету, Харківського державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди, Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка, Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов, Слов’янського державного педагогічного університету, Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського тощо. Крім того, велику зацікавленість висказали члени Російської асоціації україністів, науковці Москви, Тюмені, Волгограду, Уфи. Ця асоціація може працювати за наступними напрямками
1. Історико-соціальний та демографічний. Цей напрям передбачає створення карти українських населених пунктів Росії, аналіз їхнього кількісного та національного складу, демографічної ситуації. Це дослідження передбачає визначення місця українських населених пунктів в економічній системі РФ, встановлення історії їхнього виникнення та розвитку. Результатом роботи за цим напрямом є створення енциклопедії «Українські поселення на карті Росії».
2. Лінгвістичний. Він ставить за мету створення атласу анклавних українських говірок Росії, опис сучасного стану цих говірок, їхнього впливу на мову автохтонного населення, вплив мови автохтонного населення на говірки української мови, складання словників російських говірок української мови. Кінцевим результатом роботи може стати також енциклопедія «Українська мова в Росії».
3. Етнографічний. В межах цього напряму відбуватиметься опис звичаїв, культури, побуту, світогляду українців зарубіжжя. Не зайвим буде і створення енциклопедії «Українська культура Росії».
4. Фольклорний. Тут передбачається опис фольклору українців Росії, створення збірників фольклорних текстів російських українців.
Першим і найголовнішим етапом роботи є саме створення карти українських населених пунктів Росії. Від цього залежить встановлення плану та географії історичних, етнографічних, діалектологічних та фольклорних експедицій. Первинними територіями дослідження, на мій погляд, повинні стати Поволжя, Кубань, Башкортостан, Тюменська область. Географія повинна розширюватися. Дослідженню підлягають не лише території компактного розташування українських населених пунктів, але й ізольовані населенні пункти на домінантних автохтонних територіях.
Яким мені бачиться реальне втілення програми. Нам потрібно провести установчу конференцію Асоціації дослідників сучасного національно-культурного стану українства за кордоном; створити лабораторії анклавної діалектології, анклавної етнографії, історії українства зарубіжжя, анклавної фольклористики на рівні НАН України та Міністерства освіти і науки України; створити дослідницькі групи у вузах України та Росії, налаштовані на збір та обробку матеріалів з анклавної діалектології, анклавної етнографії, історії українства зарубіжжя, анклавної фольклористики; розробити моделі збору та обробки матеріалів, план проведення експедицій з анклавної діалектології, анклавної етнографії, історії українства зарубіжжя, анклавної фольклористики. Правильним буде започаткування наукового видання «Україна за кордоном» на рівні НАН України та Міністерства освіти і науки України спільно з зацікавленими організаціями Росії (РАУ); створення редколегій енциклопедій «Українські поселення на карті Росії», «Українська мова в Росії», «Українська культура Росії», Інтернет-порталу Асоціації дослідників сучасного національно-культурного стану українства за кордоном; системи постійнодіючих семінарів та конференцій з анклавної діалектології, анклавної етнографії, історії українства зарубіжжя, анклавної фольклористики.
На мій погляд, розробка програми сприятиме створенню в Росії нового освітнього простору для українців в місцях їхнього компактного проживання. Про це, до речі, говорив і Дмитро Павличко: «Оскільки в Росії немає жодної української школи, Кабінет Міністрів України має узгодити з Урядом Російської Федерації питання відкриття українських шкіл у місцях компактного проживання українців» [5]. І тут не треба говорити про пасивність уряду Російської Федерації. Це наша провина та наша біда, оскільки, як говорив той самий діяч, саме «Україна досі на урядовому рівні не виступає з відповідними ініціативами» [6]. Можливо, варто почати з недільних шкіл та спеціальних груп у дитячих садках в українських населених пунктах, оскільки зараз нема достатньої кількості кадрів, які могли б кваліфіковано викладати україністику. Тут, скоріше за все, варто вести мову про підготовку вчительських кадрів. Для цього треба, з одного боку, брати на себе безкоштовну підготовку українців – громадян Росії на факультетах так чи інакше пов’язаних з україністикою в українських ВНЗ, а з іншого – сприяти створенню спеціалізацій циклу «Україністика» у ВНЗ Росії. Як відомо, такі спеціалізації вже зараз відкрито в таких знаних наукових центрах Росії, як МДУ, Московський лінгвістичний університет тощо. Готові до їхнього відкриття і інші ВНЗ Росії. Але вони виникнуть лише тоді, коли ми сприятимемо відкриттю українських навчальних закладів, коли в україністах виникне наявна потреба.
До речі, є велика кількість філій російських ВНЗ в Україні. Можливо, варто подумати про відкриття хоча б однієї філії українського ВНЗ в Росії. Це може бути, наприклад, філія Києво-Могилянської академії або Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. І не треба намагатись розміщувати його в Москві. Хай це буде Кубань або Башкортостан.
Українці зарубіжжя, в першу чергу – Росії, зараз знаходяться на шляху мовної асиміляції. І винити в цьому лише російський уряд не можна. Ми самі винні в тому, що не надаємо російському українству освітньої допомоги. Наприклад, в с. Мачуха Волгоградської області, яке було утворено у 17 столітті, люди ще розмовляють українською мовою. Більш того, там ще залишилися пасивні білінгви, тобто люди, які розуміють російську мову, але розмовляють лише українською. Це зазвичай люди похилого віку. В сім’ях спілкування відбувається здебільшого українською. Але молоді люди, які виїздять з села, українську мову забувають. Варто відзначити, що це побутова, діалектна українська мова з яскраво вираженими рисами полтавського діалекту – літературною майже ніхто не розмовляє. Тому перший курс, який треба запровадити в школах російської української діаспори – це курс літературної української мови. Українським кафедрам мови варто розробити методичний пакет, мовний портфель для української діаспори. Сюди повинні увійти підручники, навчальні посібники, методичні матеріали, аудіо записи, відеофільми.
Відомо, що вивчення мови не може обмежуватись шкільною аудиторію. Нам варто сприяти створенню бібліотек в українських селах, постачанню української періодики. Отримання ними українських видань дозволить отримати й український погляд не лише на сьогодення, а й на історію. Останнє дуже важливо. У людей виникне можливість співставлення різних точок зору на дуже болючі питання генезису української держави. Тому другим курсом в шкільній програмі повинна стати «Історія України». Не треба відмовлятись і від сприяння виданню автентичних українських періодичних видань і в межах діаспори. Українство повинне відчувати свою діаспоральну цілісність і за кордонами України. В цих виданнях повинні відбиватися освітні проблеми діаспори, надаватись оголошення про освітні, наукові та культурні заходи в країні її існування. Такі видання повинні сприяти розвитку художньої культури діаспори.
Важливим чинником є такий вид інформаційних джерел, як Інтернет. Тут можна створити великі освітні портали для діаспори, можливо, ввести в дію систему дистанційної освіти для українців зарубіжжя. Проводити он-лайн конференції з приводу важливих подій в політичному, культурному, спортивному житті українства.
До речі, важливим компонентом української освіти є курс «Культура України», де школярам могла б надаватись інформація про формування художньої культури нашого народу від Нестора до сьогодення. Не зайвими були б виступи українських колективів як діаспори так і метрополії.
Підсумовуючи скажу – роботи дуже багато. Але її треба робити, і нажаль – з нуля. Але це необхідність. І хай нам допоможе Бог!
ПОСИЛАННЯ:
1. Українська діаспора // Вікіпедія. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B4%D1%96%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%B0#.D0.9F.D1.96.D1.81.D0.BB.D1.8F_1991.C2.A0.
2. Україна-Русь : портал. – Режим доступу : http://ukruss.com/uv/diaspora.htm
3. Голова УВКР Дмитро Павличко: співпраця із закордонними українцями потребує радикального оновлення. – http://www.uvkr.com.ua/ua/analytics/spivpracya_iz_zakordonnymy_ukr.html
4. Дурново Н. Н. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе с приложением очерка русской диалектологии / Дурново Н. Н.; Соколов Н. Н.; Ушаков Д. Н.. – М. : [б. и.], 1915. – VI, 132 с.
5. Голова УВКР Дмитро Павличко: співпраця із закордонними українцями потребує радикального оновлення. – http://www.uvkr.com.ua/ua/analytics/spivpracya_iz_zakordonnymy_ukr.html
6. Там само.
